Від самого початку повномасштабного вторгнення покровчанин Олександр Старов захищав Маріуполь. Протягом трьох місяців він виконував бойові завдання і рятував поранених на заводі «Азовсталь», після чого потрапив у полон. Молодий строковик національної гвардії провів у неволі 27 місяців, під час яких він втратив 25 кілограмів та здоров'я. Зараз Олександр намагається відновити своє здоров’я у рідній Україні.

Олександру 25 років і він з дитинства проживав у Покровську, де закінчив місцеву школу та отримав диплом ДонНТУ. До вступу до Нацгвардії працював гірничим майстром на Шахтоуправлінні «Покровське». Військову службу він почав у 2021 році в Маріуполі, де з перших днів відчув жорстокість війни.

«Я постійно моніторив новини, казав хлопцям, що щось буде, але ніхто мені не вірив. 24 лютого 2022 року нас о третій ночі підняли по тривозі. Вже тоді ми чули звуки вибухів та остаточно стало зрозуміло, що почався наступ, – розповідає Олександр. – 26 лютого нас евакуювали на «Азовсталь», який за планом «Редіс» мав стати нашою фортецею. І добре, що саме туди нас повезли, а не на «Іліча», як інших хлопців».

З кожним днем «Азовсталь» перетворювався на справжнє пекло – завод перебував під постійними авіаобстрілами і за 2 місяці був майже повністю зруйнований. На заводі молодий та не дуже досвідчений нацгвардієць вже виконував бойові завдання, допомагав евакуйовувати поранених, яких було дуже багато. 

«Ми розуміли, що від нас нічого не залежить і що від «120-х» та авіабомб нас нічого не врятує. Якщо в бою важлива твоя тактика, вміння вести бій, багато залежить від того, як ти пересуваєшся та перезаряджаєш автомат, маневруєш, повзаєш, то, коли прилітає бомба ти нічого не можеш зробити і на це вплинути», – з сумом згадує Олександр.

Ситуація на заводі була вкрай важкою. Багато побратимів гинули на очах у Олександра. Він бачив очі друзів, що помирали, власним тілом відчував біль та безнадійність поранених. Кожне згадування про ті події даються хлопцеві не легко, але вони назавжди залишаться в його пам’яті: 

«Я до останнього не знав, що ми здаємось у полон. 15 травня 2022 року я отримав команду забрати трьохсотих та віднести їх в бункер. Ніс двох: один з них важкий, без свідомості, інший був без ноги, але вимовляв щось до мене. Треба було хлопців доставити в бункер, входом до якого була вирва від авіаудару. Таке собі підземне містечко, де знаходилось чоловік 300, багато з них були тяжко поранені. Через знищення операційної, військовим медикам доводилось проводити операції на очах у всіх. Пам`ятаю, як тому, кого я ніс, ножівкою пилили ногу. Це було моторошне видовище. Пам'ятаю, як підіймаю очі, а навпроти мене дівчина-Захисниця, вона сильно плакала. Я намагався її заспокоїти, але теж розумів, що все погано. Був сильний відчай. Буквально через якихось 30 секунд до нас підійшов військовий і сказав, що завтра, о 4 ранку ми здаємось в полон – наказ Президента. Тоді я їй сказав: «Ось бачиш, все буде добре, будемо жити».

Протягом чотирьох днів українські захисники та захисниці залишали завод «Азовсталь», виходячи групами по 700-800 осіб. Олександр Старов згадує той час як період страху невідомості, адже ніхто не міг передбачити, що чекає на них далі. Їм обіцяли «почесний полон» з гуманним ставленням, і спочатку вони сподівалися повернутися додому за кілька місяців, але замість цього пробули у неволі 2,5 роки.

Одразу полонених з «Азовсталі» повезли в Оленівку. Олександр згадує, як по прибуттю добре нагодували – після «голодної» оборони Маріуполя дали аж пів буханки хліба та кашу. Цей «бенкет», однак, був лише з нагоди прибуття у в'язницю. Надалі їхнє харчування складалося з юшки без картоплі та присмажки, яку важко було назвати супом, та прісної каші. Воду для пиття та купання привозили місцеві рятувальники зі ставка. Перебуваючи на такому раціоні, Олександр за 72 дні втратив 25 кілограмів.

«Лавок не було, сиділи на бордюрах. Коли вставали – треба було секунд 30 постояти, бо в очах постійно темніло від почуття голоду, не можливо було одразу рухатись», – згадує Олександр.

Жили військовополонені в бараку. В приміщенні, яке розраховано на 100 осіб, одночасно перебувало 600 Захисників України. Олександр спав в коридорі на голій підлозі. 

«Найважчий період перебування в полоні – переїзд до окупованої Горлівки. Нас так «прийняли», що тиждень присысти нормально не міг. Ось там був справжній полон – дуже строгий режим. Ті, хто його порушував – мав наслідки, - каже Олександр. – Треба було швидко їсти, засікали час – 1 хвилина 57 секунд, виконувати накази конвоїрів та робити все те, що тобі кажуть. За 2,5 роки вивчив 30 руських пісень – починаючи з часів царської русі, закінчуючи «розами» Шатунова. Гімн Росії по 2 рази на день співали. Казали нам, що ми звідси ніколи не виберемось, будемо сидіти до кінця війни. Я жодного разу не порушив режим – допомогло спортивне минуле, я 8 років займався боксом і вже тоді я знав, що таке дисципліна. Весь час був зібраний, не міг розслабитись ані на хвилину, бо знав – що здоров'я – це найважливіше, бо нічого іншого в полоні в тебе немає. Тож основне завдання було – зберегти його та вибратись звідти живим», – додає покровський нацгвардієць.

Звікувати час та відволіктись від поганих думок хлопцю допомагали книжки. Олександр багато читав збірників з історії та філософії. В Горлівці він пробув майже 2 роки – до травня 2024-го. 

За два місяці до звільнення з полону військових строковиків перевели до Торезу, де вони і дізнались про те, що готується обмін. 

«20 серпня нас викликали всіх за прізвищами у штаб, у тому числі і мене. Я розумів, що покликали всіх строковиків, всіх з однієї частини. Під час бесіди запропонували декілька варіантів – або служити за Росію, або на обмін. Всі, звичайно, обрали останнє. Саме тоді з'явилась надія, що я побачу родину». 

Дорога на рідну землю, до України була довгою та виснажливою. Перше, що зробив Олександр, як ступив на українську землю – набрав батьків, які вже знали про обмін та з нетерпіння чекали весь цей час на свого Героя. 

«Була справжня ейфорія. Я вважаю, що кращий день в житті той, коли в тебе народжується дитина. Так, як у мене ще немає власних дітей, для мене кращим днем в житті став мій обмін та повернення додому. Коли побачив та обійняв свого побратима, якого не бачив 2 роки, коли гімн України співали – це ті відчуття, які складно описати словами…»

Після полону в Олександра, як і у сотні інших Захисників та Захисниць України, з’явились певні проблеми зі здоров’ям. Зараз він проходить реабілітацію та відновлює сили. Через ускладнення безпекової ситуації, до рідного Покровську хлопець повернутись поки не може. Але вірить, що зусиллями українських воїнів, які зараз відчайдушно боронять Донеччину, він обов’язково повернеться до мирного, українського Покровська!